Іван Багряний (справжнє ім’я – Іван Павлович Лозов’ягін) народився 2 жовтня 1906 року в Охтирці на Сумщині. Він був визначним українським поетом, прозаїком, публіцистом і політичним діячем, чия життєва історія нерозривно пов’язана з боротьбою за українську незалежність.
У молодості Іван Багряний працював учителем малювання, а також обіймав різні посади в організаціях і навіть працював на шахтах Донбасу. Він активно займався літературною діяльністю, писав вірші та подорожував Україною. Частину свого навчання він провів у Київському художньому інституті, але через фінансові труднощі та політичну неблагонадійність не зміг завершити навчання.
Багряний став одним з активних учасників опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»). Твори Івана Багряного часто піддавалися суворій критиці з боку радянської влади за їхню принципову українську позицію. Наприклад, його віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) був звинувачений у проведенні контрреволюційної агітації.
У 1932 році Іван Багряний був арештований, а його життя стало справжнім випробуванням. Він провів 11 місяців у одиночній камері ГПУ, а потім був засланий на Далекий Схід, де намагався втекти, але був спійманий. За спробу втечі він отримав ще три роки ув’язнення.
16 червня 1938 року Іван Багряний був заарештований вдруге, цього разу за звинуваченням у «участі в націоналістичній контрреволюційній організації». Проте, після двох років у в’язниці, він був звільнений через відсутність доказів. Пережите Багряний описав у своєму автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950), що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.
Під час німецько-радянської війни Іван Багряний перебрався до Галичини, де приєднався до українського підпілля. Він активно працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляючи її програмові документи. Саме в цей період він написав свої знамениті романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», а також поему «Гуляй-Поле».
У 1945 році Багряний емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) став широко відомим і змінював ставлення Заходу до проблеми «переміщених осіб». В цей час Багряний редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), а також був головою виконавчого органу Української Національної Ради та заступником президента УНР. Він активно виступав за консолідацію українського патріотичного руху.
Іван Багряний помер 25 серпня 1963 року в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго до своєї смерті він був висунутий на Нобелівську премію з літератури. Його спадщина продовжує надихати українців, а слова Багряного, які він писав ще за життя, залишаються актуальними й сьогодні:
«Я повернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».